Рубрика: #JUST_PEOPLE🧠

«Найважче уміння - почати з початку..»

Коли ми записували це інтерв’ю з п. Олею, я мало знав про свою співрозмовницю. Слово за словом, ми почали дотикатися різних епізодів з життя;  говорили про все пережите, що назбиралося за плечима, чималі випробування, зрештою про все хороше і не дуже.  Мій невеликий досвід роботи з різними людьми підказав одну фразу Гемінґвея, яку хотілося  б залишити тут. Ернест пише: «Життя ламає всіх, але, інколи, місця зламу стають нам точками опори.»

Дорогий читачу!

Те, що  ти прочитаєш  - це ще одна історія в сузір’ї людських доль. Дуже прошу тебе, читачу, зробити для себе висновок і взяти з цього щось таке, що вважаєш за потрібне. 

Для мене оповідь п. Олі - це можливість вкотре замислитися, а як я напишу свою історію? Який буде її сюжет? Куди занесе головного героя? І найголовніше: що передам тим, хто прийде після мене?

Дорога п. Олю, дякую Вам! 

За ваші слова і ваше свідчення. Вашим дітям, онукам, є ким пишатися. У вас непроста, але неабияк цікава історія. Завдяки всі переломам, які ставалися, ви маєте неабиякі точки опори. Для інших. Для себе:))

Дякую Вам!

_________________

Розкажіть щось про себе

Почнемо з того, що я народилася на Львівщині, в місті Дрогобичі. Там же згодом закінчила 1 школу, до речі, в ній навчався Іван Франко. Неподалік від нашого міста лежить село Нагуєвичі. Пізніше здобувала освіту педагога у нашому Дорогобицькому інституті за спеціальністю вчителя музики. 

Мій перший учительський досвід почався з 17-ї школи, куди одразу прийшла після навчання. Я така людина, що не може сидіти на місці, мені потрібно чимось займатися; люблю рух. Для мене дуже важливо бачити, що праця, яку виконую, приносить результати. Тому через деякий час вдалося створити так звану «Школу мистецтв» в стінах нашого навчального закладу, де власне й працювала. 

Я завжди знала, що наша нація дуже талановита на спів! Навіть якщо батьки, які приводили своїх дітей, стверджували, що в нього чи неї немає слуху, то для мене це було лише питання часу. Немає такого, що хтось не талановитий, вас просто ненавчили того, що треба. Наприклад, діти, які гуділи, як джмелі, через три роки співали триголосно.

Потім були нелегкі 90-ті. У цей час ми з чоловіком вирішили емігрувати в Португалію. 

Кожна людина, де б вона не була, по собі залишає слід. Скажіть, чого ви навчилися за цей час еміграції?

Я навчилася виживати. Можливо, це звучить пафосно, але бували такі моменти, які маневрували між життям і смертю. Одрузу після прибуття на півострів нас з чоловіком розлучили. Мене влаштували працювати в сім’ї, щоб доглядати дітей, а він поїхав в Мадейру(головний острів на півночі Португалії). Це були дуже важкі часи. Пізніше, коли ми вже були разом, я дізналася, що чоловік ледь не вчинив самогубство. Зупинила тільки думка про сім’ю: про мене і дітей. 

Я навчилася виживати. Не  можу сказати, що з Португалії привезла щось для себе. Ні, адже доводилося дуже несолодко. Бувало так, що спали на вулиці і їжі не завжди вистачало. Це ж було перед початком 2000-х. Саме тоді починалася масова еміграція в Європу: Італія, Іспанія, Португалія...

Єдине, що справді гріє душу аж до сьогодні, - Фатіма. Мій дім знаходився 30 км від чудотворного місця. Я часто ходила туди молитися. До того, як потрапила за кордон, не була дуже прив’язаною до церви, але змінилася, коли познайомилася з місцевим парохом о. Євгеном.

«Отче, я нічого не вмію. - сказала тоді. - Я вмію тільки співати» (в очах  жінки забриніли сльози).

«Це ж чудово, - відповів парох, - мені вас Бог послав»

Тоді почала дякувати (виконувати роботу дяка). Пригадую, на початку мені дали книжечку з дитячої Літургії, яку хтось привіз з України. Я аж злякалася, коли почула власний голос, це було незвично. Повторюся, ті часи були непростими… Згодом, коли почала ходити до своєї церкви, коли почалася хоч якась стабільність, відчула, що це є моє джерело, джерело сили. Так тривало три роки. Потім я повернулася додому в Україну, а за деякий час приїхав чоловік. Вся наша сім’я знову зібралася до купи. Надворі тоді був 2004-й.

Після Португалії, коли опинилася в дома, кардинально змінила сферу своєї діяльності. Це сталося тоді, коли вже адаптувалася після повернення і перед тим, як почалася історія з Америкою. Взялася працювати менеджером в квітковій крамниці. Мені здавалося, що педагогіка, - це не моє. Але водночас муляло інше відчуття, я засихала, перетворювалася в якись опеньок. От сиджу в крамниці, рахую гроші і розумію, що чогось бракує. По-правді я оживала тільки тоді, коли приходила на концерти своїх випусників, адже запрошень було чимало. Через три роки знову все змінила і влаштувалася до своєї рідної школи Франка. 

Пройшло ще трохи часу, і вирішили спробувати зіграти в «green card», але сталося так, що ми з чоловіком не виграли,  виграла наша дочка. Пам’ятаю, коли нам привезли документи, то довго вагалися. Молоді, дочка перед тим вийшла заміж і встигла народити дитину, нікуди не хотіли їхати. Про себе взагалі мовчу, адже це дуже непросто відпустити двох дітей та ще й на руках з дитиною в якись зовсім невідомий світ. Ми справді думали і не знати, як правильно вчинити. Остаточне слово було за молодими, це ж все таки їхня можливість.

Згодом, коли вони вирішили використати цю нагоду, в мене було таке відчуття, начебто відриваю їх від свого серця. Найстрашнішою була мить, коли прощалися в Польщі на литовищі. Троє дітей їдуть в якісь далекі світи. Куди? До кого? Невідомо...

На той час в Чикаго жила моя родичка. Я намагалася різноманітними шляхами, варіантами хоч якось сконтактуватися і допомогти своїм дітям. Але їм теж було нелегко. Це ж чужина. Перші три місяці були справжнім випробовуванням. Маленька дитина, робота...Жах! 

Саме тоді дочка вирішила надіслати мені запрошення. Уявіть собі: 2005-й рік, діти менш ніж пів року тому поїхали. Яке запрошення? Яка віза??? Я щиро вірю в те, що це Боже провидіння, адже мені дали «зелене світло», і за деякий час я вже була в Чикаго.

З 2005 по 2015 каталася за стандартним маршрутом: Україна - Америка і назад. Тоді події відбувалися швидко, як в кіно. Дочка ходила вдруге вагітною, зять багато працював, я теж намагалася допогогти тим, чим можу. Життя летіло зі скаженою швидкістю. Мені важко інколи уявити, скільки всього може пережити людське серце. Коли нам з чоловіком вдалося отримати документи і переїхати до дітей за океан. Тоді залишила все: стареньких батьків, яким, до речі, вже за 80, сина, котрий  вже мав свою сім’ю, але найважче було закрити свій кабінет музики. Це був переломний момент, бо все, що набувалося упродовж не одного десятка років, в один момент довелося перекреслити. 

(в Америці)

Найважче буває тоді, коли берешся за якусь справу. Люди, які добре знають мене, можуть сказати, що без співу і дітей не можу. Пам’ятаю, після нашого з чоловіком переїзду, мені здавалося, що немає нічого кращого за можливість проводити весь свій час з онуками. Це тільки так здавалося. Я витрамала не більше 10-ти днів. Мені знову доводилося починати все спочатку. Від найменшого - водити машину, закінчвуючи тим, що найбільше вабило, - музика. 

Спочатку потрапила до церковного хору, де мене дуже тепло прийняли, а за деякий час запропонувала свої послуги педагога директорові української школи (яка діяє при парафіяльній церкві св. Йосифа Обручника м. Чикаго). Відповіді дожидалася більше двох місяців, але це було того варте, адже знову почала займатися улюбленою справою. 

Коли я тільки починала, до мене на вокал приходило двоє учнів.  Зараз їх налічується близько двадцяти. Це все справа не одного дня. Довелося перейти через різні випробування, але завдяки підтримці дорогих мені людей, все вдалося подужати.

На сьогодні при нашій парафії активно діє дитячий хор, ми проводимо щорічні концерти для допомоги нашим воїнам, які приїжджають сюди на реабілітацію. У мене дуже здібні й талановиті учні, вони постійно змінюються, одні приходять, інші відходять. До речі, (усміхається) це знову ж таки через ініціативу дочки, наша сім’я активно задіяна у різних волонтерських проєктах для допомоги віськовим, які повернулися з війни. Все це - справа не одного дня, все це наша спільна праця і пітримка небайдужих людей. Спільними зусиллями ми досягаємо значних для нас перемог. 

Мене дуже вразив один момент, коли п. Оля розповідала про дятячий хор «Надія», який нещодавно святкував своє 5-ліття. У вас траплялося таке, коли зустрічаєте людину, яка понад усе любить книги. Читала б день і ніч; або художника-романтика, який спить із кісточкою за вухом. Мені здається, що п. Оля відноситься до кагорти таких людей. Щоб мої слова не здалися вам пустослівними, скажу наступне: в хорі «Надія» активно задіяні не тільки самі виконавці (діточки), але й їхні батьки. Поки перші розпівуються і вивчають нові партії, другі - наводять порядок з концертним вбранням, щось підшивають, дещо змінюють. Словом, як каже п. Ольга, «це не просто хор, це щось більше, це велика родина».

Як ви переживаєте цей карантин?

Карантин - це переоцінка своїх цінностей. Кожен з нас може правильно розставити пріоритети та взагалі задуматися, як я можу використати цей час (усміхається).

Можливо, це звучатиме трохи неправильно, але бувають такі моменти, коли повторюю: «Боже, який добрий карантин, скільки всього важливого вдалося зробити». Не буду говорити про когось, от я по собі знаю, як це кудись поспішати, невстигати, затримуватися. Постійна робота, концерти, Літургії - забирає час і практично нічого не залишається для родини. Тому, найперше, що мені вдалося зрозуміти, це те, наскільки важливі рідні люди, наскільки багато часу і любові вони потребують.

Про себе можу казати, що часу намарно не гаю. Одне із моїх хобі - вишивати бісером. В мене є невеличка колекція з різноманітних картин, блузок, кожна з яких особлива по-своєму. В мене кожна хвилина розписана. Я знаю, що є час для онуків, можливість вишивати, або онлайн-уроки, до яких мене загітували батьки моїх виховаців. Словом робота завжди знайдеться.

Яка ваша улюблена пісня? І чому?

Люди, які мене знають, або зі мною працювали, асоціюють мене з фортепіано або гітарою. Це все через концерти, виступи, різноманітні заходи на яких доводилося виступати або грати на іструменті. У мене навіть колись була така кличка «Оля-гітара»(усміхається). За цей час багато чого змінилося, але в багатьох перше, що спадає на думку в одному рядку з моїм прізвищем, - це музика.

А що до пісні, тут теж цікава історія. Я дуже люблю своїх маму і тата, але саме тато і його брат, коли бралися співати одну пісню, я завжди повторювала, що вона ніде так не звучить, як у виконні цих двох. 

(співає)

Ой, помню, помню я той час - 

Ти плакала за мною           

І на прощання раз у раз      

Махала хустиною.

Більше того, це наша родинна пісня. Всі наші співають: я, мій брат, батьки. Це неабияк лоскоче, коли згадую, як завжди збиралися до купи і виспівували різноманітні пісні.

Мій батько, велика людина на  Дрогобиччині, чим я дуже пишаюся. Вони з мамою живуть в селі Почаєвичі. Пам’ятаю, як батьки завжди старалися для нас, збудували величезну хату і як це страшно усвідовити, що, окрім тата з мамою, ніхто там більше не живе. Спочатку брат покинув родинне гніздо, а потім і я.

На початку літа, залишаю все і їду на два місяці в Україну. Так триває не один рік. Можна сказати, що це стало своєрідною традицією. Цей час я намагаюся прясвятити батькам і синові, який живе в Україні. В нього, щоправда, своє сім’я, власна справа і я знаю, що він щасливий. Звісно, це все вдалося нелегко, але, принаймні знаю, що точно не марно. Починаючи з того часу, коли я почала кататися з дому сюди, в Америку, син залишився з батьком. Він виріс справжнім чоловіком, перейняв багато речей від нього, через що я неабияк цим пишаюся.

Чи є у вас такі речі, які б вам хотілося змінити?

Звісно, що є. Найперше і найголовніше, моє серце прагне до України. Я щиро вірю, направду, я вірю в тебе, що ми обов’язкове запануємо в своїй хаті і наведемо там порядок.

Прикро визнавати, але в Америці я відчуваю себе більш реалізованою, ніж в Україні. Можна назвати багато причин чому так сталося, але в багато моментів говорять самі за себе. 

Мені добре жилося вдома. В мене 35-літній досвід роботи, я маю певні відзнаки і пошанування в музиці, але ці всі аргументи меркнуть перед великою прогалиною в нашій культурі, яка на сьогодні в досить кепському стані... Дуже боляче спостерігати, як багато наших колективів, талановитих гуртів, людей просто занепадають через брак фінансування або взагалі через непросту ситуацію в нашій країні. 

Інша ситуація, якщо я працюю, витрачаю свій час, сили, відповідно хочеться отримати гідну платню за це. Багато людей, які можуть і хочуть реалізувати себе, через різного роду причини, не можу зробити цього. Це неабияка проблема.

Багато людей з мого оточення годують себе фантазії, що «от-от ще трішки і я поїду додому». Вважаю, що наврядчи колись таке станеться. Це начебто великий клубок, який ти кинув, а потім мусиш за ним бігти. Якщо в нас тут народжуються внуки, живуть і працюють діти, про що ми можемо говорити? Непевна хтось захоче залишити своїх рідних і жити сам вдома..

Покликання:))

Я щиро можу вас запевнити, що кожна людина надзвичайно талановита, в кожного з нас є величезний багаж життєвої мудрості. Важливо пам’ятати: ми вчимося на досвіді інших людей, на їхніх переживаннях і помилках. До мене приходили різні учні і багатьом із них казали: «Ні, вона не вміє..нічого не вийде!» Моя позиція кардинально інша. Я завжди повторюю, все, що стається, воно чогось нас навчає, важливо тільки вміти уважно придивлятися. Поганий досвід - це також досвід, він принаймні вчить, як не варто робити у житти.  

Ніколи не робіть того, до чого вам не лежить серце! Так, зараз я викладаю музичне мистецтво і мене часто підколюють, щось на кшталт: «Де складатимеш всі ті гроші, бо працюєш зранку до вечора?» Але ще раз хочу сказати, що там, де працюю, немає великих коштів, проте дякувати Богу на хліб з маслом мені вистачає. Моя робота - це моє життя. Я цим живу!

Творчість - це дуже специфічна стихія, в якій не кожному вдається заробляти мільйони. Напевно, потрібно бути Моцартом або Шекспіром і то як завжди буває, люди розуміють, що ти геній через багато років згодом. Але тим не менш, якщо ви прагнете займатися улюбленою справою - беріть і робіть! Ви точно не помилитеся:))

Уже 10 років при нашій церкі діяв театр «Гомін» (усміхається), в якому я мала честь бути акторкою. Це сталося зовсім випадково. Спочатку, коли вперше побувала не репитиції, мені все здалося якимось дивним, і сказала собі, що не хочу цього. Пройшло трохи часу, і я почала жити цим. Це настільки пройняло мене, що навідь до сих пір іноді згадую ці щасливі миті.

Таке саме можу сказати про наш ансамбель. Щороку поблизу центра міста проводиться наш український фестиваль. Я подумала, чому б нам не створити свій співочий колектив. За деякий час сформували культурний ансамбель «Свашки».  Дійсно, скажу вам, це має неабиякий вплив на мене, адже ми не тільки фолькльорний колектив, це щось більше. Я дуже ціную, коли звичайна робота переростає в справжні дружні стосунки.

Який рецепт добрих стосунків у вашій сім’ї?

Для мене моя сім’я - це мій всесвіт!

Мій чоловік не творча особистість. Він художник, але художник, так би мовити, для себе самого. Не можу похвалитися, що він завжди розумів мої потреби, як музиканта, але ніколи не було такого, щоб відчувала від нього якусь протидію цьому. Я вважаю, що це дуже важливо для сім’ї розуміти одне одного. Так, чоловік і жінка можуть бути різними людьми, але вони повинні вчитися знаходити компроміс. Дуже неправильно тримати все в собі, замовчувати і ходити по кутах. Розмова, діалог - це спільний шлях до порозуміння. 

У мене є міцний тил, підтримка. Ми допомагаємо одне одному. Вони  підтримують мене в моїй концертній діяльності, а я намагаюся допомогати їм з в інших справах. Сім’я - це взаєморозуміння і спілкування! Ніколи не можна «ламати через коліно», намагатися переробити когось на свій лад, зробити таким, яким я хочу. Ні, не має так бути. Любити людину треба такою, якою створив її Бог. Найбільшим прикладом цього є мої батьки, які цьогоріч святкуватимуть 65-ту річницю подружнього життя.


___________________

P.S.

Всім щиро дякую за увагу і ваш час!
Бережіть себе❤️

___________________

Редактор: НАТАЛІЯ СТАДНИК

Автор: МАР'ЯН КОСТЮК

___________________

Дякуємо Вам, що читаєте нас!

Розкажіть про наш проєкт своїм друзям!

І найголовніше, не забувайте, що кожен з нас - незбагненний мікровсесвіт зі своєю історією!

Якщо Ви хочете поділитися своєю історію пишіть сюди

👇🏻👇🏻👇🏻 

Інстаґрам: @kostiukmarian

Facebook: Мар'ян Костюк

E-mail: mariokostiuk98@gmai.com