Перед тим, як ви візьметеся до читання ще одного епізоду з нашої тривалої подорожі в Емаус, мушу вам сказати про дещо дуже важливе!

Але перед тим, зізнаюся чесно, що під час інтерв'ю з єпископом Степаном, а згодом опрацьовуючи цей матеріал, мені доводилося чимало разів слідкувати за своєю мовою, щоб часом не сказати замість "владика Сус - владика Стус:))" Знаю, для декого з вас це може бути кумедним випадком, але все ж, давайте поясню, що це означає для мене.

Можливо, це дійсно тільки того, що розбіжність між єпископом Степаном Сусом і поетом-дисидентом Василем Стусом становить тільки відсутність однієї літери "т". Можливо.. 

Але спілкуючись з різними людьми, переслуховуючи, згодом, записи їхніх думок про насушні речі, які становлять рутину нашого буття, закрадається думка, що шлях боротьби (завчасно попереджаю, що для когось, це не буде відкриттям) тривав і триває до сих пір. Змінилися лише умови, засоби, плацдарми і найголовніше - ОБЛИЧЧЯ! Наша боротьба триває, вона не закінчилася! Єдине питання, чи я розумію те, що живу в умовах війни (в усіх значеннях цього слова).

До цієї розмови з єпископом Степаном, я дуже мало про нього знав. Знав, але так би мовити "заочно". Тепер знаю трішечки більше)

Дорогий Владико, щиро дякую Ваше Слово!

Дякую за просту і щиру бесіду!

З нашої зустрічі для себе виніс одне: мені потрібно навчитися зважати НЕ ТІЛЬКИ на свій біль, який рано чи пізно виникає в моєму житті; але також бачити і вміти якось зарадити тим, хто цього потребує ще більше!

Щиро бажаю Вам бути добрим пастирем для свого стада і як Ваш (майже теска) не боятися  пройти за свої переконання, якщо цього треба, Мордву чи Магадан.

Ми живемо в непростий час!

Наша Церква потребує таких людей!

Ми потрібні нашій Церкві!

____________________

Рубрика: #МОЛОДИЙ_БОГОСЛОВ🗯

Тема: «Дорогою в ЕМАУС»

Назва:  Не ДРАМАТИЗУЙ! Все буде добре🙃

____________________

Друзі, щиро запрошую вас до читання!

Розмовляв з єпископом Степаном Сусом, капеланом нашої Церквий про свято П'ятедисятниці!

 👇🏻👇🏻👇🏻

____________________

- У Євангелії від Івана (7, 37) йдеться про те, що «останнього великого дня свята стояв Ісус і закликав на весь голос..» Хотілося б почути декілька слів про те, як переживаєте цю благовість у контексті Зелених свят і, власне, що означає цей «великий день» особисто для вас? 

У контексті П’ятидесятниці особисто для себе звертаю увагу на два моменти, які допомагають ще глибше зануритися в його суть: перше - Воснесіння нашого Спасителя. Я вважаю, що це символ зрілості, зрілості в плані того, що апостоли, які тривалий час були біля Ісуса, досягнули того рівня, щоб не тільки слухати і вчитися, а йти і проповідувати, навчати. 

Друга подія - зіслання Св. Духа. Учні знають, що Христос Воскрес, знають про Його перемогу і радіють з цього приводу. Але, водночас, апостоли - це такі ж самі люди, як і ми з вами, переживають різні відчуття: страх, сумніви, відчувають власну недосконалість і негативний досвід того, що свого часу всі вони залишили Ісуса. Натомість Христос Благодаттю Св. Духа доповнює все те, чого найбільше їм невистачає. Як йдеться в молитвах, коли рукоположать (висвячують) духовних осіб, читаємо: «Божественна Благодать, що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає доповнює».

Бути християнином - бути людиною зрілою і свідомою, наслідувати Христа і жити за Божими законами. Справжній учень Ісуса не фанатик чи людина-етикатка, яка тільки те й робить, що показує, себе. Християнин - це та особа, котра наповнює  своє життя змістом і свідчить про цей власним прикладом. 

Я вважаю, що в цей «великий день», останній він чи перший в контенксті різних парадигм, можемо називати його по-різному. Але саме в цей час, отримуємо благодать, яка зціляє і доповню все те, чого нам не вистачає. 

- Апостоли пройшли чимало випробовувань, мені здається, Господь намагався їх дуже ретельно підготувати до різних труднощів. Але давайте звернімо свою увагу на період часу від Воскресіння до П’ятидесятниці. Ісус перебуває зі своїми друзями деякий час: навчає, втішає, скріплює, а потім знову їх залишає. Чи можна вважати, що цей короткий період від Воснесіння до Зіслання Св. Духа, -  «генеральна репетиція», останній гарт?

Слід зазначити те, що апостоли вже були зрілими. Вони отримали великий багаж знань і чітко усвідомлювали свою місію: «Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І оце, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» (Мт. 28, 19). Якщо подивитися на перебіг подій, бачимо, як учні переходили етапи різної формації. Останній так би мовити гарт тривав 40 днів, адже вони перебували в фізичному контакті з Ісусом, своєрідній зоні комфорту. Згодом ті ж апостоли підуть по всіх усюдах нести Благу вість, ризикуючи і наражаючи власне життя на небезпеку.

Можна сказати, що момент, коли Господь залишає своїх друзів - це ще один виклик, який повстає перед учнями. Як на мене, ці 10 днів слугували остаточною можливістью утвердитися і впевнетися в своїй вірі.

У нашому житті також стаються моменти, коли ми не відчуваємо присутності Бога. Настає етап «духовної пустині». Людина живе, їсть, спить, вирішує свої справи, але при цьому відуває, що Христос відсутній, Він просто мовчить. 

Такі пережиття - дуже хороша нагода стати сильнішими. Коли маленькі пташеннята підростають, батьки викидають їх із гнізда не для того, щоб позбутися, навпаки, щоб вони навчилися літати. Аналогічна ситуація з нами. Бог ніколи нікого не залишає, інколи Він просто стає збоку і мовчить, спостерігає, але завжди залишається з нами. У духовному житті потрібно начитися правильно використовувати такі «пустині», адже саме вони повинні дати нам зрозуміти, що насправді нас турбує не відсутність Бога, а потреба в Бозі.

(питання від наших читачів:)

- Чи можна віру піддавати раціональному мисленню (критиці)? Чи правильно сумніватися в таких випадках?

Сумніваються всі. Це цілком нормально. Потрібно лишень розрізняти те, що, з однієї сторони, це допомагає нам впевненитись у тих чи інших речах, а з іншої - це нагода відкинути можливості в утвердженні своєї віри. Часами людина може створювати якесь фанатичне уявлення про Бога, наприклад, якщо я не приступаю до св. Тайн, Бог мене не буде любити.

Під час карантину ми мали можливість усвідомити те, що потрібно навчитися слухати своїх духовних наставників, а також уряд, який відповідає за нашу безпеку і порядок в країні.  Послух - це уміння прийняти чужу волю, як Божу, навіть якщо нам здається, що це не зовсім правильно. 

Одна річ, коли люди хочуть винайти «магічну формулу св. Причастя», а інше - це тверезе співвідношення віри і розуму. Чудовим прикладом цього є енцикліка Вселенського архиєрея Івана Павла ІI «Fides et Ratio» (Віра і Розум) або, як писав інший папа Венедикт XVI, що дуже добре, коли людина вміє поєднати своє розуміння і сприйняття з вірою в  Бога, якого ми не бачили, але якого відчуваємо і переживаємо у своєму житті.

- Один священослужитель свого часу сказав таке: сьогодні бути священником дорівнює кинутися під поїзд. Скажіть, чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? Чи бували у вас подібні думки в період священства або зараз часі єпископату?

Кожне служіння має свої виклики і труднощі. Також потрібно розуміти, що будь-яке покликання вимагає жертви. Так, безсумнівно, в чомусь доводиться собі відмовляти, щоб добре виконувати свою працю. Я вважаю, що служіння священника можна порівняти з лікарською справою. Якщо боятися викликів або намагатися їх уникати, ми втратимо свого «пацієнта».

Як на мене, потрібно адекватно ставитися до вибору свого служіння, адже тим самим ми несемо відповідальність за тих людей, які до нас приходть. «Священство - це кинутися під поїзд», мені здається, що ця думка значно перебільшена і драматизована. Якщо я люблю те, чим займаюся, відповідно повинен усвідомлювати всі ті труднощі, які повстануть переді мною. Зрештою, важливо завжди собі нагадувати для Кого я це роблю? Якщо є розуміння, що моє праця - це, найперше, служіння Богові, тоді Бог подбає про все те, чого ми потребуватимемо.

- Наскільки важливим є усвідомлення Св. Духа в житті людини? І ще одне, подібне питання, яке ваше особисте, найбіше пережиття(відчуття) присутності небесного Утішителя?

Для мене присутність Бога в моєму житті - це  наповнення серця радістю й водночас відчуття того, що життя набуває особливого змісту. Це взаємопроцес, який допомагає більше відкривати і свідчити про власне пережиття кожному. Дари Св. Духа демонструють людині те, що вона живе згідно з волею Творця. А ця ж сама Божа воля допомагає нам приймати своє покликання і реалізовувати його в служінні іншим.

Коли ми вибираємо свій шлях, свою стежку, дуже часто, точніше завжди, зіштовхуємося із чималими випробуваннями. Але якщо людина відчуває спокій і задоволення від того, що вона робить, тоді можна сказати, Божа воля діє в її нашому житті. Так, часами моя життєва стежка буває дуже вузькою і звивистою, але саме це відчуття, можливість послужити іншим додає якось мотивації і навіть, як нам здається, у великих труднощах завжди існує Божий промисел.

- Бути єпископом - це подарунок чи виклик? Чи не  було у вас певного страху щодо свого майбутнього служіння?

Коли дізнався про те, що мене хочуть висвятити на єпископа, я сказав: «Так, у пам’ять про всіх мучеників нашої Церкиви і всіх тих воїнів, які віддали своє життя за волю і свободу нашої держави».

Якщо озирнутися на минуле століття, в той час, коли чимало свідомих християн відправляли на заслання в Сибір, вони не мали багато часу, щоб роздумувати, чи готові до цього чи ні. Навпаки, ці люди сміливо йшли на різноманітні муки і поневіряння з надією, що вони сповнюють Господню волю. Саме це відчуття і віра в те, що вони потрібні в тому місці і в той час надавала зовсім іншого змісту їхньому служінню навіть в епіцентрі «пекла» людських страждань.

А щодо страху - це цілком нормальна і звичайна річ, яку кожен з нас переживає в тій чи іншій мірі. Головне завдання, як на мене, намагатися пережити ці почуття не одному, заручитися допомогою Бога, який хоче і чекає, щоб нас потішити. У кінця найтемнішого коридору завжди ясніє промінець надії. Світло, яке розсіває морок невідомого майбутнього.

Жертвувати по-справжньому - це трішки більше, ніж просто любити! Коли ми добровільно і усвідомлено погоджуємося на певний дискомфорт чи відмовляємося від своїх зручностей, тоді можемо збагнути, що віддаючи, отримуємо ще більше. Невідоме майбутнє завжди лякатиме кожного з нас, але в цьому й уся заковинка: боячись вчитися довіряти і покладатися на того, Хто краще знає, як для нас буде краще. Іншими словами, з радістю сприймати Божу волю і дякувати за це!

- Який найцінніший досвід в капеланському служінні?

Найяскравішим прикладом, своєрідним свідченням є історія одного курсанта, який ніколи не ходив до церкви. Хлопець народився на Кіровоградщині.  Я познайомився з ним вже під час його навчання в ліцеї. До нашої церкви він почав приходити приблизно на третьому курсі. Ми спілкувалися і проводили спільно багато часу. Пригадую, коли він випускався, сказав мені наступні слова: «Це найперший храм в моєму житті, поріг якого я переступив». 

Згодом цей молодий офіцер поступив в семінарію. Мені дуже приємно, що людина, яка прийшла вперше до церкви, знайшла своє покликання. На сьогодні - це активний священник-капелан, який часто їздить на передову до наших воїнів і в такий спосіб служить іншим.

- Як навитися протистояти булінгу (коли одна чи кілька людей кепкують, висміюють, зневажають розбіжність поглядів з іншими людьми) або несприйняттю у своєму отеченні тільки через те, що я християнка?

Найперше - завжди потрібно бути самим собою! Дуже часто суспільство нав’язує свою думку стосовно тих чи інших речей; хоче, щоб люди грали чужу роль або підлаштовувалися під інших. 

Інший важливий аспект - усвідомлення того, куди я йду. Якщо в моєму випадку це очевидно, тоді люди, які довкола приймають мене таким, яким я є. Коли ж все відбувається навпаки і ці ж самі особи не сприймають або навпаки ще й глузують через те, що я, до прикладу, християнин, тоді варто добре придивитися до свого оточення і вирішити, чи роблять вони мене кращими?

Людина, яка намагається йти своєю дорогою,  яка хоче і пробує жити згідно зі своїми моральними принципами, завжди протистоїть чималим випробуванням. Це нормально. Єдине - не варто розчаровуватися або засмучуватися через те, що мене не сприймають одні люди. Якщо не розуміють одні, зрозуміють інші. Але водночас потрібно бути коректним і розсудливим. Якщо ми працюємо на роботі або навчаємося із тими особами, які не вірять в Бога, не потрібно наголошувати на своєму віровизнанні. Часто стається так, що інших це може дратувати і в результаті призвести до певних непорозумінь. 

У моїй священичій діяльності був випадок, коли ми почали відвідувати одну військову частину тут, в Києві. Наше спілкування почалося з того, що мова зайшла про різні види спорту. На самому початку говорили, ділилися своїми думка, таким способом пізнавали одне одного. Зголом хлопці зацікавилися нами, хто ми такі, чим живемо і чого тримаємося по житті.

Подібне стається і з нами. Люди різні і далеко не у всіх є бажання одразу говорити про Бога. Це потрібно розуміти і поважати тих осіб, які не такі, як ми. Найкращим варіантом, як на мене, це ненав’язлива, проте свідома, тверда і правильна позиція в житті.

Християнство - це не лише спосіб життя, це також вміння бачити і розуміти різні речі. Бог не сказав, що ви будете обмежені від усього злого. Навпаки Він допускає такі моменти, щоб ми вчилися і розуміли, що є добре, а що зле. 

Коли інші бачуть нас впевненими у своїх переконаннях, їх ще більше цікавить, хто ми є такі, в кого віруємо, які наші моральні чи життєві переконання. Я вважаю, що це набагато кращий і дієвіший метод уникати різних непорозумінь й водночас бути вірним собі.

- У чому полягає різниця між греко-католиками і православними? Коли відбудеться їхнє об’єднання?

Якщо люди акцентують свою уваги на те, що їх роз’єднує, ніж на те, що їх гуртує - виникає велика криза. Прототипом такого є наше суспільство, особливо його політичний аспект. Зверніть свою увагу, скільки існує різноманітних партій, які хочуть кращого життя для кожного з нас, але, на жаль, ніхто з них не прагне йти на компроміси, щоб разом об’єднатись і працювати ще ефективніше.

Нам потрібен діалог! Ми повинні навчитися, найперше, прислухатися до голосу тих, які поруч із нами. Якщо ці аспекти ігнорувати, тоді все це набуває ознак агресивного монологу, в якому кожен вважає, що він правий.

Як на мене, причиною всіх наших протиріч, непорозумінь - наші власні амбіції, які часто затьмарюють голову настільки, що дуже важко зрозуміти того, хто дивиться на ті самі речі під іншим кутом. 

Не варто забувати, що Церква складається з наших маленьких громад, які об’єднуються воєдино, утворюючи таким чином спільноту. Якщо немає порозуміння між своїми, то про який діалог може йти мова на вищому рівні? Тому, як на мене, нам потрібно вміти, а коли не вміємо - вчитися розуміти одне одного. Якщо і це для нас важко, тоді варто звернутися до третьої сторони, незалежних людей, які допоможуть налагодити контакт і сісти за стіл переговорів.

- Як навчитися не боятися духовної кризи? Як незламатись, а далі нести свій хрест?

Дуже важливо в період такої загостреної непостійності знайти таку людину, яка могла нас підтримувати і з якою можна було б поділитися своїми пережиттями. Я вважаю, що дуже часто ті думки, які приходять нам в голову, - це своєрідений індикатор, який виявляє те, що коїться в середині нас, те що переживаємо або навіть і те, що нас болить. 

У час духовних поневірянь, перед нами повстає вибір, який потрібно прийняти. Я або виросту, зміцнюся в цій ситуації, або навпаки ще нижче впаду. Тому дуже корисно мати свого духівника чи скажімо духовного ментора, який підкаже, порадить, підтримає. Така людина не врятує нас від цих ненайприємніших пережиттів, але саме вона може подати руку, коли ми найбільше її потребуватимемо.

Але також, не менш важлива річ: не драматизуйте! Не потрібно зайвий раз накручувати себе чи вкотре докоряти за пройдені етапи. Таки ситуації повинні навчити нас того, що вихід є. Завжди! Головне не боятися звіритися свому ментору і продовжувати рухатися вперед.

- Живу християнським життям. Часто доводиться боротися проти власної гордині, відчуваю свою якусь вищість над іншими. Не знаю, як зарадити собі в цій ситуації?

Як на мене, потрібно ретельно проаналізувати своє життя, дати відповіді на такі питання: що спричиняє такі відчуття; де переживають такі емоції найбільше, вдома чи в колі друзів; як протистою цьому і які висновки роблю?

Аспектів, як і самих причин може бути чимало, але важливо є те, як ми цьому даємо відсіч. Найкращий варіант - це молитися, просити Бога сил та мудрості тверезо ставитися до таких випадків і намагатися бачити самих себе такими, якими є насправді. 

Однією із поширених причин, через які власне й стаються подібні казуси - наше не прийняття себе, як особистості. Люди звикли порівнювати себе з іншими, намагаються відповідати тим шаблонам, яке продукує суспільство. Дуже часто саме через такий нездоровий вплив народжуються чимало упереджень, які легко можуть нам нашкодити, коли ми не відповідаємо одним стандартам, критикуємо інших або навпаки, задираємо носа, бо в чомусь кращі від тих, хто не подібний на мене.

- Яке ваше ставлення до спільного співжиття молодих людей до шлюбу?

Незважаючи на те, що в соціумі виникла тенденція «жити на віру» або «до шлюбу без шлюбу» - це не повинно давати нам, християнам, повірити в цю ілюзію. Міцне подружжя - це міцний фундамент. Коли приходять певні труднощі чи випробування, дім осідає, тобто він мав би опертися на закладений фундамент. А що робити, коли його не має? Як тоді?

Якщо люди вважають, що хороший будинок можна збудувати швидко і без дотримання необхідних норм, тоді вони самі себе обманюють. А буває й таке, що вони думають, наче таким чином перевіряють свого чоловіка/жінку на вірність. Добрі стосунки потрібно закладати на довірі і взаєморозумінні. 

Любов без відповідальності - це не любов, це радше випробування одне одного. Тому варто добре подумати перед тим, як закладатимемо свій фундамент, адже беремо відповідальність за свою людину на ціле життя. 

- Чого б вам хотілося попросити в Св. Духа для себе самого?

Я хотів би попросити сил та витривалості у своєму служінні. Хочеться, щоб Він доповнив все те, що мені найбільше не вистачає. Не так для себе, а, найперше, для тих, кого зустріну на своєму шляху.

______________________

Редактор: НАТАЛІЯ СТАДНИК

Автор: МАР'ЯН КОСТЮК

Дякуємо Вам, що читаєте нас!

Розкажіть про наш проєкт своїм друзям!

І найголовніше, не забувайте, що кожен з нас - незбагненний мікровсесвіт зі своєю історією!

Якщо Ви хочете поділитися своєю історію пишіть сюди

👇🏻👇🏻👇🏻 

Інстаґрам: @kostiukmarian

Facebook: Мар'ян Костюк

E-mail: mariokostiuk98@gmai.com