Рубрика: #JUST🧠PEOPLE

Якщо ти завжди старатимешся бути кимось, хто тоді буде тобою???

Андрій Рудий, героя нашого тижневого номера на JUST🧠PEOPLE , він же мій хороший друг і приятель —  найбільша людина ! Якщо ви не вірите моєму слову - ось вам достовірний доказ  правдивості того, що я вам кажу, його власна історія. Перед тим, як ви читатимете й аналізуватимете написане, поставте собі одне-єдине запитання: де я бачу себе через 5 років? Якщо ви знаєте відповідь - щиро бажаю вам успіхів у всіх починаннях, торуйте свій шлях і нехай вам щастить! Але, якщо ви ще не знаєте, де, або під яким вітром розправити свої вітрила - постарайтеся вирішити це якнайшвидше. Важливо не стояти на місці, але не забувайте, що не менш важливішим є те, де знаходиться «твоє місце»?!

Друже, Андрію:)

Я щиро вдячний за твоє свідчення і бажання ділитися собою. Дякую за приклад мужності і наполегливості шукати своє місце, щастя, себе. Ти на правильній дорозі. Ти дуже Велика Людина! Дуже скоро ти знайдеш те, що Він приготував для тебе. 

Вірю!

____

Історія мужчини, Найбільшої Людини, веселого і простодушного Андрія Рудого для Вас!

Читайте, коментуйте, поширюйте і приводьте до нас друзів.

з нами тепло❤️

Щиро запрошую Вас на JUST🧠PEOPLE, тут звичайні люди розповідають НЕзвичайні історії!

_______

Моє життя дуже цікаве. Навчався я в училищі, технічному коледжі та університеті. І найголовніше - це були зовсім різні спеціальності. В училищі отримав осіту електрозварювальника, після коледжу став механіком, а тоді  закінчив універ і отримав диплом менеджра-підприємця.

Завжди чомусь мріяв працювати в комп’ютерній сфері. Тому після університету подався в медакадемію, робив програмне забезпечування, трудився зі студентами. А параленьно працював на «Ух-радіо». 

- Ти справді працював на «Ух-радіо»?

Так, я був задіяний як у внутрішній, так і у зовнішній структурі. «Ух-радіо» - це тернопільська світська радіостанція, на якій ми з командою мали певні години для нашої християнської програми «Радіо світанок».

Я пробув там 4 роки. Незабутній досвід, нові люди, розмови (а часто і сповіді) радіослухачів, прямі ефіри, чудовий колектив - дуже сумую за цими часами. Наш команда складалася із 14 осіб, дівчат, звісно, було більше (усміхнуся:)).

Ефір тривав з 7 до 9 ранку. Згодом вдалося вибити ще одну годину для молитви. Тобто спочатку, о 7 годині , ми транслювали Божествену Літургію, з 8 години починалася рубкика роздумів над Божим словом, розважання на прийдешню неділю, розмови із різними духовними людьми на важливі теми, про які хотіли дізнатися наші слухачі. Останню годину, з 9 до 10, ми присвятили молитві. Кожен міг подзвонити і попросити помолитися в тому чи іншому наміренні. Пам’ятаю, наскільки щасливим себе почував, коли мав можливість ділитися Богом з іншими. Коли ти відчуваєш, що з іншого кінця телефону людина плаче або ділиться своєю радістю, тоді відчувається віддача, це було для мене дзвіночком, що моя робота не марна, я на правильній дорозі, роблю щось потрібне.

«У кожного із нас своя історія, в абсолютно кожного».

Моя історія видалася теж непростою: довелося чимало пережити в дитинстві і це, напевно, допомогло найбільше. Нам телефонували різні люди: самотні, покинуті, люди із вадами зору чи ті, хто важко хворів або прикутий до ліжка. Дехто хотів просто виговоритися, поділитяся наболілим, хтось висловлював намірення за близьку для себе людину, і це мене будовало найбільше. Люди говорили, що я даю їм якусь енергію, але так само й вони дарували мені частину себе. Це дуже відчувається і переживається по-особливому, коли просто розумієш людину. Нічого більше. Інколи несподівано ловлю себе на думці, що хочу повернути час назад, але зрештою розумію, що все стається так, як воно мало статися.

«Отець Андрій?!»

Працюючи на радіо, я чув не раз звернення до себе: «отче Андрію». Ще тоді я почав задумуватися, чи може спробувати пов’язати себе з семінарією - і поступив. Спочатку на підготовчі курси в містечку Рудне (там колись знаходилася Львівська духовна семірарія ім. Св. Духа; зараз ця локація змінилася: навчальний заклад розташований у Львові), але не поступив на 1-й курс. Це мене шокувало і  трохи похитнуло. Я почав думати, що робити далі? 

Університет закінчив, добре було б піти кудись працювати, але я вирішив поїхати за кордон. Тоді багато людей почали шукати щастя в інших країнах, тому мені захотілося спробувати. Спочатку це були Сочі. Я важко працював на будівнийцтві мостів без вихідних по 12 годин щоденно. Витримав найбільше 5 місяців. Потім була Польща, мені відкрили візу, і я їздив туди декілька разів. Збирав яблука,  працював на птахофермі. А в 2008-му поїхав на ТЕЗЕ в Рим: мені дуже хотіло побачити Європу.

Андрій один із тих дуже сильних людей, які дають собі раду самостійно. 4 роки поза батьківським домом зробили його зовсім іншим!

Траплялося так, що виникала неохота до життя. Я запитався себе: як людина може бути зламана? Знову очевидна відповідь - відчай. Це найбільша зброя сатани, коли ти доходиш до такого стану, опускаєш руки, котишся додолу. Тому потрібно взивати до Бога, практикувати молитву, працювати над взаєминами з Ним. Життя коротке, правда? Мені дуже хочеться прожити його, щоб в кінці  оглянутися і розуміти, що не змарнував, а пройшов його гідно, і отримати свою нагороду.

- Скажи, будь ласка, чи є щось таке, що тобі не подобається в собі?

Найстрашніше, коли ти розумієш, що ти живеш тут, в Америці, але дуже хочеш поїхати додому, хоч боїшся, що сюди не вдасться повернутися. У мене є друзі, які час від часу їздять додому, в Україну. Також поруч люди, які постійно підтримують. Я співаю в церковному хорі, живу не сам, а ще з двома друзями. Звісно, це все витягує і рятує. Але, з іншого боку, монотонна робота, рідні, які живуть за океаном: мама, сестра, моя хресна, родичі, - це все дуже виснажує.  Пригадую, як одна жінка сказала, що наші люди дуже важко тут працюють, а особливо ті, хто не має документів. 

Я завжди був сильним, вірив і твердо знав, що витримаю і дам з усім собі раду, але зараз відчуваю тотальне виснаження. Хочеться додому, хочеться до рідних. Мені потрібна ця підзарядка, щоб відновитися. Оглядаючись назад, можу сказати, що найважчими були 2 перші роки. Період адаптації, різні роботи, нові люди - це було дуже нелегко, але я це пройшов. Бувало різне, але Бог завжди мене провадив навіть тоді, коли ледь не відтяв собі палець, інакш б не зміг грати на гітарі (усміхається). Через цю травму я переніс операцію, навіть дві, але це все минуле. Воно зробило сильнішим і збудувало. Зараз я хочу визначитися, куди мене кличе Він. Найбільше боюся йти туди, де мене не чекають. Цього найсильніше не хочеться.

- Чим відрізняється американське життя від українського?

Тут є все і навіть більше. Величезні можливості, предспективи - всі дороги відкриті перед тобою. Вони кращі, ніж в Україні, набагато кращі, але мені бракує оцього затишку і тепла, я його досі не віднайшов... 

Я розумію, що ностальгія завжди буде. Американські розкоші можуть це втамувати, але на деякий час. Натомість духовне задоволення, присутність рідних людей та навіть банальна можливість посварится, погомоніти з кимось чи просто погаласувати. Тут такого немає. Є можливість реалізувати себе матеріально, забезпечити сім’ю, проте в Україні це зробити важче, і багато людей зі шкіри вилазить, щоб дати собі раду.

Чимало  людей, які живуть в Україні, хочуть опинитися в Америці, попри те я зустрічав осіб, які хочуть додому, повернутися туди, де тебе чекають. Як ти думаєш, чому так є?

Людина щаслива не від кількості грошей, які вдасться заробити, а від того, що вона відчуває себе щасливою, коли займається улюбленою справою. Знову повернуся на радіо. Я ніколи не забуду, як спішив на роботу і готувався до ефірів, наш дружній колектив, ці пам’ятні зустрічі... Спочатку я отримував 10, потім 50, а згодом навіть 100 грн., але гроші грошима. Мене тішило інше, всі ті люди: з вадами зору, ті, які через різні обставини, не можуть відвідувати храмів, які лежать, або ті, хто не може пересуватися без сторонньої допомоги, - це була якась найбільша, найтепліша нагорода. В один момент приходить усвідомлення того, що ти здоровий, ти маєш все. Хочеться ще більше віддавати, не брати, а віддавати. Від цього стає тепліше.

Я ще досі вчуся. Наприклад, фінансової грамотності. У нас, в людей, існує така тенденція: неправильно розставляти пріоритети у житті. Інколи достатньо просто записати свої цілі і розписати їх покроково. Можливо, не все вдасться одразу зробити, але тим не менш з часом вимальовується лінія твого життя, своєрідна крива, за якою легше слідувати.

- Коли ти востаннє плакав?

Я дуже хотів би в житті триматися золотої середини, незважаючи на всі життєві випробування, триматися за Бога. Мені здається, якщо ти зберігаєш в собі християнські принципи,  вкладаєш їх в себе,  стараєшся жити ними - воно дає своєрідний поштовх рухатися вперед і, напевно, ти не зробиш в житті тих помилок, як ті люди, які не живуть з Богом. 

- Хто ти є? Ким себе ідифікуєш?

Я вважаю, що я та людина, яка шукає своє призначення. Мені хочеться знайти його і бути вірним в ньому, але зараз, на жаль, я ще не знайшов себе. 

Колись я дуже хотів стати лікарем. Моя мама, сестра пов’язані з медициною. Коли я себе легалізую тут, я щиро в це вірю, хочу бути корисним людям. Можливо, стати волонтером, але в ідеалі хотілося б стати лікарем.

Мені важливо відчувати, розуміти через різні знаки чи слова людей, що я на правильній дорозі.

Тут, в Америці, неоднаразово стикаєшся із тим, що мусиш приймати ту роботу, на якій маєш можливість працювати. Буває, що ти не хочеш робити те чи інше, але в тебе немає іншого вибору і, зціпивши зуби, ти робиш те, що мусиш робити.

Коли я дивлюся на людей, які разом із сім’ями приходять до церкви, відчуваю, що їхнє життя має своєрідну гармонію. Коли ти хочеш бути з Богом, Бог є з тобою. У майбутньому я бачу себе сім’янином, щасливим батьком, хорошим спеціалістом. Але, з іншого боку, в моменти слабкості мені хочеться нарікати. Я часто запитую Бога: ну чому? Чому в мого сусіда є дружина, дитина, а я сам-один. Це питання для мене є риторичним, адже я знаю на нього відповідь. Можливо, Він хоче мене випробувати, мою віру чи, можливо, просто готує для мене дещо особливе.

Америка - моє чистилище. Повірте, життя тут без документів дуже непросте. Я собі сказав, якщо тут себе не реалізую, як чоловік, як сім’янин, - наврядчи реалізую себе коли-небудь. Моя мета не заробити багато грошей, я просто хочу робити ту роботу, яка мені до душі. Це актуально і важливо не тільки для мене, але й для багатьох людей. Напевне, гірше тоді, коли сім’я живе на дві країне. Чоловік тут, а жінка з дітьми в Україні. Це справді жахливо.

«Про справжнє»  :)

Маючи за плечима невеликий, але все ж власний досвід (в мене було мало довготривалих стосунків), я розумію, чого, а точніше кого я хочу поруч з собою. Моя людина повинна чути мене, вміти прислухатися, розуміти і пробачати. 80% стосунків - це спілкування, тому мені дуже хочеться, щоб дівчина, яку я обираю не боялася говорити про проблеми. Не ховатися і не стидатися розмовляти ( не у сенсі він такий-сякий, ні), просто ділитися  і вирішити цю чи іншу ситуацію. А ще дуже важливим є те, щоб людина вірила в Бога. Звісно, зовнішня краса має дуже важливе значення, але з часом ти розумієш, якщо є внутрішній світ людини правильно збудований, то зовнішність - просто оболонка. 

Я спілкувався з багатьма подружніми парами і найголовніший урок, який я виніс для себе, - сила в Бозі. Якщо люди живуть без Нього - це пристрасть і радше звичка, яка зводиться до того, що люди стають чужими і навіть не хочуть лягати разом спати. На відміну від них, подружжя, яке йде своєю дорогою разом з Христом, говорить мені дивні речі: «Андрій, якби ми не були з Богом, ми б давно розлучилися». Я дуже здивувався, як так, чому? Відповідь дуже проста - буденність! Вона стирає все: почуття, романтику, абсолютно все. Тому єдиний, хто може повернути цей «подих весни», - тільки Бог. 

Справжня любов - це жертва! Коли люди зустрічаються - це період закоханості і взаємної симпатії, і якщо ти на цьому зупинешся, то стосунки розпадуться. На відміну  від цього, коли з’являються діти, разом із ними з’являються обов’язки, які потрібно виконувати. Коли ти починаєш служити коханій людині своїми інтересами, жертвуючи своїм часом і силами, - це справжня, жива любов.

На власному досвіді переконався, що дуже часто хочеться вибрати власні інтереси, ніж допомогти іншій людині. І в цьому я розумію, що це ще одна цеглина, яка може допомогти закласти духовний дім. Моя мета  - збудувати свій дім на міцному фундаменті, не на піску, який розсипиться, а на чомусь міцному.

Коли я був маленький, то вирішив, що в мене буде повноцінна, зразкова сім’я, тому що моє дитинство видалося складним, сірим і важким. Батько дуже сильно мене принижував, і це залишило свій відбиток. Можливо, через це, що він любив зловживати алкоголем, воно обернулося для мене тим, що досі не реалізував себе… Але я йому пробачив, щиро постановив відпустити все і просто пробачити. На сьогодні розумію, що в багатьох речах це відбивається на мені. Я до сих пір себе шукаю, намагаюся в повній мірі віднайти своє призначення. Нелегко це все пояснити, можливо, через деякий час, оглядаючись назад, я буду більш вдячним і відчуватиму, що це все було неспроста.

У мене буває таке, що я іноді плачу. Можливо, я намагаюся не проявляти своєї слабкості, адже як кажуть: «Не плач, будь хлопом!» Але в цьому чоловік не проявляється. 

Нещодавно я плакав перед Ним, адже стою на грані і питаюся Його, де та межа, яка Його воля? Я вірю, що це зрозумію, який його план щодо мене. Іноді можна вибрати щось легше, але воно може ще більше відвести тебе від головної мети. Мені важливо відчувати, розуміти через різні знаки чи слова людей, що я на правильній дорозі. 

Траплялося так, що виникала неохота до життя. Я запитався себе: як людина може бути зламана? Знову очевидна відповідь - відчай. Це найбільша зброя сатани, коли ти доходиш до такого стану, опускаєш руки - котишся додолу. Тому потрібно взивати до Бога, практикувати молитву, працювати над своїми з Ним взаєминами. Життя коротке, правда? Мені дуже хочеться прожити його, щоб в кінці оглянутися і розуміти, що не змарнував, а прожив його гідно і отримати свою нагороду.

- Що тобі не подобається в собі?

Колись я дуже хотів зробити пластичну операцію. Мені часто говорили: «Андрій, ти так молодо виглядаєш». А мені  навпаки, хотілося бути поважнішим і старшим. Я вважав, що дівчата, які мені подобалися, сприймали мене серйозно. Зараз добре розумію, що все ж таки важливіше є те, що всередині тебе.

У мене є багато речей, які я хочу змінити. Мені хочеться бути більш відповідальним і правильно розставляти свої пріоритети, не марнувати, а  раціонально використовувати свій час. Фільтрувати те, що говорять інші люди, це дуже важливо! Мої друзі говорять, що іноді я буваю занадто добрим, можу послухати інших і відійти від того шляху, який приготував для мене Бог.

- Як тобі живеться? Здається, ти проживаєш не сам.

Так, я живу з двома своїми друзями. Не можу нарікати чи скаржитись, ми живемо добре. Так, в нас бувають свої непорозуміння і сварки, але все ж якось вдається знайти спільну мову, проходити через це все. Але є одна важлива проблема - ми часто любимо вбивати свій час серіалами чи іншими телевізійними програмами. Знаю, що це проблема і вона поглинає наш дорогоцінний час, і в цьому провина кожного з нас, адже ми могли б використати його по-іншому.

Напротивагу цьому досвіду таке співжиття вчить покори, прислухатися до побажань інших і поважати один одного. Напевно, Бог послав хлопців, щоб мене змінити, чогось навчити. Я йду, я борюся, я на війні і це найголовніше.

- Що для тебе є твоє життя?

Для мене життя - це постійний рух. Хочеться помудрувати (усміхається), але скажу те, що колись почув від однієї людина, що дорога до щастя і є самим щастям. Для когось це фінальна точка: дружина, діти, хороша робота. Мені здається, що кожна людина, кожна зустріч, улюблена справа, досвід інших, теплі спогади, нові випробування - це найкращі учителі в житті. Тобто те, що ми переживаємо кожного дня, - це постійне оновлення і набування нових знань.

Цікаво так, кожного з нас життя настільки унікальне особисте... Колись я хотів бути, як той Толік чи якийсь Петро, але один хороший приятель сказав, якщо ти завжди старатимешся бути кимось, хто тоді буде тобою?

- Щоб ти хотів побажати людям, які тебе читатимуть?

Бути милосердними і добрими. Любіть одне одного. Можливо, ті люди, які трапляються на вашому шляху більше ніколи вам не зустрінуться. Життя дуже коротке. Зробіть щось маленьке тому, хто потребує допомоги або підтримки. Не бійтеся бути жертовними, і Бог обов’язково простягне свою руку і допоможе вам. Коли ти робиш щось добре, народжується якась впевненість, впевненість щасливого майбутнього.

P.S.

Я не бачив Америку у всій красі, але маю невеличкий чотири з половиною місячний досвіт подорежей різними куточками цієї великої країни. Це була нелегка робота, життя на колесах. За цей час я багато чого переосмислив і,врешті, написав вірш, котрий присвятив усім чоловікам, що в такий нелегкий спосіб заробляють гроші. До слова, я ніколи не писав віршів, якось не склалося, але тоді я відчув, що хочу щось написати. 

Отож, вірш про життя трокістів ( truck - з анг. вантажівка)

Після трьохтижневої поїздки і трохи втоми я таки повертаюся додому. 

Бачу поля просторі і лани широкополі. Ген-ген за край видніється 55-та дорога,

Яка веде мене вже до такого рідного порогу. 

І коли сонце сяє в небі голубому, 

І кукурудза встеляє іллінойські поля,

То серце моє вже не чує утоми,

Бо вже ось-ось близько моя рідна земля! 

Ще донедавна незвідана, чужа та сіра,

Такою видавалася вона.

Та люди мені хороші зустрілись

І подихом щастя ввійнула весна!

Як хочеться жити і вірити в чудо,

Що прийде й моя світло-сяйна пора.

І серце моє вже самотнім не буде,

А щирим коханням розквітне душа!

І Коли я вертатимусь знову додому,

І побачу хатину здаля, 

То я знатиму, точно, що на мене чекає

Моя мила дружина і рідна сім'я!

_______________


Головний редактор: НАТАЛІЯ СТАДНИК

Автор та засновник проєкту: МАР'ЯН КОСТЮК

ДЯКУЮ, ЩО ЧИТАЄШ НАС❤️