Рубрика: #JUST🧠PEOPLE

«Там, де ти ставиш крапку, Хтось інший легко перетворює її на кому...»

Знайомтеся - "І.Х" і її історія на JUST🧠PEOPLE.

Ми познайомилися в місяці березні. Це був мій перший робочий день в польському склепі (магазині). Вона прийшла і кинула мені різке "Честь" по-польськи, а я сказав "привіт":)

Ми точно не найкращі друзі. Інколи мені здається, що ми, як ті "люди погоди", буваємо близькі і буваємо трішки віддалені через різного роду клопоти. Коли я сказав, що в мене є новий проєкт, вона усміхнулася і сказала, що допоможе.. (в неї не було іншого вибору:) і допомогла. 

Люди, друзі і всі читачі, які читатимуть цю історію!

Благаю вас, кожного разу, коли вам спадатиме на думку знайти якусь дрібну нісенітницю і зробити з неї проблему цілого вашого життя - ПОДЯКУЙТЕ! Просто візміть і подякуйте! Впевнений, ви знайдете мільйон причин, аргументів, речей, моментів і найголовніше - ЛЮДЕЙ, за яких хочеться подякувати!

Шановні!

До вашої уваги історія дуже сильної Людини, мужньої і мудрої жінки, турботливої матусі і найголовніше - переможця, яка робить своє щастя.

Щиро запрошую на JUST🧠PEOPLE, тут звичайні люди розповідають незвичайні історії.

__________

Не буває людей незамінних, але точно є люди неповторні!

Я люблю свою сім’ю. Хоч нас не можна назвати накращою сім’єю. Ми переживали різне: бували сварки і лайки, але це все якось  вдалося перейти. Найсвітліший спогад дитинства - це поїздка на море. Мені було 8, а Ярославці 3. Тільки мама, тато і ми з сестрою. Тоді я просто була щаслива, мала і щаслива. Усе було начебто добре, але в один момент батьки вирішили розлучитися і тато пішов від нас..

Книга мого дитинства - «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, я прочитала всі 3 томи. Пригадую, дуже сміялася, коли головні персонажі хотіли прокласти метро під свинарником. Це було кльово! Любов до книг до речі, прищепила моя вчителька Алла Дмитрівна, справжній професіонал своєї справи. Я просто її обожнювала. Кожного літа ми отримували список літератури, яку потрібно було прочитати, а на початку навчального року нас опитували і ставили оцінки. 

Я народилася в місті Канів, ви, напевно, одрузу подумаєте, що саме там похований Тарас Шевчеко (сміється), але я любила це місто не тільки через Шевченка. Там пройшли найкращі мої дитячі роки. Згодом, коли мала йти до 9-го класу, ми з мамою і сестрою переїхали на Житомирщину. Проте там мені чомусь не вдалося прижитися і полюбити свій новий дім, тому що відчувала дискомфорт і тужила за Каневом. Єдине, що справді тішило, саме там я зустріла своє перше кохання.

Пізніше поступила в медичний і згодом стала фармацевтом. Три роки, саме стільки я пропрацювала в Києві після коледжу. Я люблю пригадувати цей час. У нас був доволі дружній колектив (до сих пір намагаюся підтримувати зв’язок зі своїми дівчатами).

У Києві я жила не сама, а з дорогою моєму серцю людиною. У нього давно була мрія поїхати в Америку, і одного дня вона здійснилася. Нам довелося прожити ще один важкий рік: я, він і 9000 кілометрів. Любов на відстані дуже втомлює і виснажує. Для декого це може здаватися неможливим, але це не так. Усе можливо. Головне - знати, на кого або на що ти чекаєш. Тому після року відстані мені вдалося поїхати до нього.

Якщо б мене зараз запитати, чи шкодую я за минулим або хотіла б щось змінити - ні! Упевнена на всі 100. Це вже майже 6-й рік відколи я тут. За цей час багато відбулося, сталося, переосмислилося: люди, місця, обставини - усе склалося в калейдоскоп. Але вижила, пройшла, пережила.

Найщасливіша подія за цих 6 років (відколи я тут) - народження моєї донечки. Найскладніший період перебування в Америці, коли я залишилася сама. Саме тоді я почала тяжко вчитися, давати собі раду і сприймати життя таким, яким воно є. В один момент двоє людей стають чужими. Живеш з людиною, знаєш її звички і вподобання, але до тебе приходить усвідомлення, що в нас різні цінності у житті, ми дивимося не в одну сторону. Над  собою, над стосунками потрібно працювати. Кожного дня потрібно зипитувати в себе: чого я хочу? Якщо моєю метою є міцна сім’я, я повинна працювати над цим; але якщо все пускати за течією, обов’язково знайдуться підводні камені. Я добре розумію, що в цьому випадку ми винні обоє: не буває так, це його/її провина. Винні завжди двоє. Але це все я розумію тільки зараз.

Спочатку в мене був розпач. Я була розгублена і не знала, що робити. Найбільше не хотілося приймати той факт, що з плином часу ми всі стаємо іншими. В один момент найрідніша людина стає чужою. Але все це вже перейшло і те, що мені довелося пережити, знає тільки один Бог.

Вірю в те, що він щасливий!

Я довго не могла пробачити. Мені знадобилося добрих 2 роки, щоб відродитися і переключитися на життя. Ввійти в течію і зайняти себе справами. Якщо вам цікаво, як мені це вдалося, - відповідь проста: головне - менше думайте, а більше працюйте над собою. Знайдіть роботу чи хобі, більше читайте і слухайте музику. Мені дуже допомагає жива музика, цікава книжка, спортзал або просто можливість побути на одинці з собою. До речі, я обжнюю звуки природи, можливість пізнати щось нове завжди приваблює, важливо не боятися пробувати і що головніне - приймати себе таким, яким ти є. Щастя в дрібницях! Не варто з’їдати себе, варто жити, пробувати і вчитися.

А, і найголовніше (сміється). Ок, тоді найголовніще головного - ПРОБАЧТЕ! Мені знадобилося майже 2 роки, але по суті відпустила я це все набагато швидше, тільки думками раз у  раз до цього знову поверталася, щоб сказати собі - пробачила. Будь-яка образа не варта  всього цього. Це як здоровезний камінець. Він тягне до землі, і ти витрачаєш усі сили на злість та ненависть. Воно цього не варте! Потрібно дивитися вперед і цінувати кожного, хто трапляється на вашому шляху. Навіть, якщо з часом ви розумієте, що ви помилилися і повернули «не туди», не переживайте, це все неспроста, адже немає незамінних людей, але незабутні точно є! І я дякую тим, хто став для мене незабутнім, навіть в не найпріємніший спосіб, сподіваюся, вони щасливі.

Я впевнена і готова дивитися вперед, але тепер я точно знаю, що біля себе хочу чоловіка, який перш за все любитиме мою дитину, поважатиме мене і просто буде, буде зі мною. 

Магічне число 24...

Пригадую, як зібралися з моєю подружкою піти на базар. На носі був корпоратив. Друга половина грудня. Це сталося, коли я працювала в Києві.

У якийсь момент я почула дуже сильний удар. Було очевидно, що зіткнулися дві автівки. Мені одразу стало дуже погано. Я почуваюся недобре, коли йдеться про якусь автопригоду. Тоді ми скоренько пішли звідти, і я дуже не хотіла оглядатися, але чомусь обернулася. Перед очима здіймалася велика хмара чорного диму...

Це сталося 24-го грудня, точно. Того ж числа мене збила машина, а ще 24-го липня загинув тато, і саме про нього я згадала, коли трапилася аварія біля базару.

Мені було 11, а Ярослаці, моїй сестрі, 6. Ми жили ще в Каневі. Батьки на той час вже розлучилися, і я була з мамою, а сестра з татом і його сім’єю. Пригадую, це була неділя. Мама пішла на базар, а я залишилася сама в хаті. В один момент у двері постукали. На порозі стояли дві сусідки. Я впустила їх в середину і сіла на ліжко, а вони всілися навпроти мене. Запиталися, де мама, а потім сказали, що загинув тато. Я почала одразу плакати, і перше питання: «...і Ярославка»? Вони сказали, що менша сестра у важкому стані в реанімації, а потім встали і пішли. Зараз собі думаю, наскільки потрібно бути черствим і жорстоким, щоб принести таку новину і просто піти.

Пізніше, коли емоції трохи вщухли, наш дідусь перевіз те, що колись називалося автівкою, на заднє подвір’я. Я боялася там ходити. Мені було моторошно від одного вигляду приплюснотого кузова машини.

Апогей настав під час похоронів. Пам’ятаю, як посередині кімнати стояли дві труни (разом із татом загинула його вагітна дружина). В один момент мені стало настільки погано ( тоді я мала всього 11 років), що не змогла стриматися, просто вибігла з хати. За мною побігли всі інші. Тато жив біля лісу, саме там стояли автівки всіх родичів. Коли я стрімголов хотіла загубитися в лісових хащах, раптом мене окликнув хтось з рідних і покликав до себе. Чоловік присів біля мене і показав на нашу покрівлю, над нею літали двоє лелек...

Коли пройшло трохи часу, у бабусі з’явилися двоє голубів. Я завжди думала, що це не спроста: це тато і цьоця Марина. І знову запитую себе: як після того не вірити в Бога? Інколи я задумуюся, чого б мені хотілося попросити в Нього. Але на думку приходить тільки одне - дякувати, дякувати і ще раз дякувати! Можливо, якби я не пройшла всього цього шляху, я б не знала, що треба створювати щастя своїми зусиллями, не боятися будь-якої роботи, вміти заробляти на життя. Неважко дякувати, важче вірити, вірити в себе. Завжди людині хочеться у щось вірити та на щось надіятися. Колись цього не розуміла. Радію, що розумію ці речі і пробую дякувати, не сумніватися і творити своє щастя, бо хто, як не я?

Не скажу, що боюся чогось дуже-дуже сильно, намагаюся пересилити свій страх і зробити те, що потрібно, навіть, якщо мала прикрий досвід раніше. Найстрашніше, коли втрачаєш близьких тобі людей, залишаєшся сама і починаєш жалкувати про те, що не подзвонив, не написав, не приїхав. Моментами я дуже хочу до тата, картаю себе, була не завжди хорошою дочкою, але вже пізно, нічого не вдасться повернути.

«Не герой, просто жінка, яка знає чого хоче..»

Пригода з батьком і жахливий епізод із розбитою машиною вселили у мені страх. Спочатку було дуже важко пересилити себе сісти  до когось в автівку. Та навіть не так. Я боялася користуватися громадським транспортом. Якоюсь мірою для мене це подвиг, тому що я змогла пересилити себе і навчилася водити авто (у цьому мені, звісно, допомогли мої друзі). Починаючи, я відчувала страх, але зараз даю собі раду, хоча намагаюся не користуватися нею зайвий раз, коли немає потреби кудись їхати. Не повірите, я дуже люблю ходити пішки (дуже голосно сміється).

Автомобіль - це дуже відповідально! Я завжди повторюю собі: Іра, зосередься, ти мусиш бути надзвичайно обережною, адже від твоїх дій залежить не одне життя.

Чомусь саме те, чого я боюся, стало початком усвідомлення моїх можливостей. Я не могла повірити, що колись буду водити машину. Це стало неабиякою мотивацією і можливістю довести собі: Я можу, я все можу!!!

Так, я мрійняця! І зараз мрію! Найбільша мета - бути поруч зі своєю дитиною, я хочу бути хорошою мамою. Це те, чого хочу найбільше. І я знаю, що так буде, воно дуже скоро станеться. 

Мені хочеться, щоб моя донечка зростала в любові, повазі та підтримці. Інколи я лякаюся: вона настільки доросла, їй 3 роки і вона все розуміє, питається, а чому це так, а чому це не так? Розумію, що повинна показувати їй приклад. Буває так, що не легко знайти відповідь на те чи інше питання, але я впевнена, що вони є, головне не боятися їх шукати. Хочу бути чесною з нею і відкритою.

Я точно знаю, що вчуся любити себе. Я хочу розвиватися, відчувати прогрес і відкривати себе, але щоб це сталося потрібно постійно вчитися. Нити і чекати на те, що хтось тебе пожаліє - солодка ілюзія. Буденне, суворе життя випробовує кожного і я радію, що вмію давати собі раду. Не супергерой, просто жінка, яка знає чого хоче і знає чим жертвує заради того чого хоче! 

А ще я обожнюю гори. Це ще одна заповітна мрія. Невеличкий будиночок на лоні природи, сім’я.. це все буде, впевнена. Я вперта. Я знаю, що так буде! Можливо, не зараз, але в недалекому майбутньому таке станеться.

На собі знаю, наскільки часто опускаються руки, нічого не хочеться. Наприклад, я зеленого поняття не маю в комп’ютерах і відчуваю себе через це не дуже комфортно. Це той випадок, коли звичайна думка може стати причиною депресії. Але знову і знову повторюю собі, що все є можливо, варто лише захотіти. Коли я вирішила йти на фармацевта, було страшно перед невідомістю, що далі буде? Так само як і в будь-якому хобі чи улюбленій справі, все потребує часу, старанних спроб і віри в себе, в те, що робиш!

Моя дитина росте, і я хочу рости разом із нею. Я молода, раніше я не була такою впевненою, закривалася, але я це пройшла і точно знаю, що сидіти і нити - це не мій варіант. Я хочу щасливе майбутнє. І воно так буде, воно вже є!

Із часом, коли набиваєш руку, дуже легко побачити фейк. Я не люблю виставляти себе на показ, не люблю фальші. Чомусь впевнена, що в свої 65 років буду дуже крутою бабулькою, яка не зупиняться на досягнутому і рухатиметься вперед. Це не бажання, це потреба, яку необхідно  розвивати.

ВОЛЯ!

Люди, я хочу щиро побажати Вам творити своє щастя. Якщо не вмієте - вчіться, якщо не знаєте як - пробуйте. Не стійте на місці. 

Це моя історія, але на цьому вона не закінчується. Я щиро сподіваюся, що вона стане для вас якоюсь мірою уроком і прикладом. Не опускайте руки і не нийте, просто візміться за своє життя, адже все залежить від Вас! Там, де ви поставили крапку, Хтось інший легко перетворює її на кому.

Дуже люблю пісню «Воля» від «Без обмежень». Вона завжди мотивує не здаватися і боротися. Бажаю вам бути вільними і сильними, творіть своє щастя.

Я жінка, яка знає чого хоче!

Я нікому нічого не винна!

Я більше ніколи не буду залежною!

__________

Над матеріалом працювали:

Головний редактор: Наталія Стадник

Головний редактор: Валерія Мотовицька

Автор та засновник проєкту: Мар'ян Костюк.